А якщо порівнювати – то на мій погляд, “Сьомга” програє “Старим людям”, та є кращою за “Жінок їхніх чоловіків” (ця книжечка оповідань мене зовсім не вразила, тому я, здається, про неї нічого й не писала).

Давно я не читала такого цікавого, смачного і водночас легкого чтива. Детектив з сумішшю оповідок с життя провінційного містечка та життя журналістки, яка там живе… тонка іронія щодо українського націоналізму, маразмів сучасного життя, журналістики та науки. При тому, що детективна складова, по суті, вторинна, а первинна, на мій погляд, лінія головної героїні та галицького сепаратизму-націоналізму. Виписані образи, чудові фрази, які хочеться цитувати. Третя книга Сняданко, яку я прочитала, і надалі я купуватиму все, що знайду цієї авторки. Бо це просто і водночас надзвичайно.

До мого стиду, я донедавна не була знайома з творчістю своєї землячки. Хоча чула дуже схвальні відгуки про її книги від Льошика (), та й коли подружжя Шевченків - українські письменники Олександр та Наталка Шевченко (колишня Очкур) були у мене вдома восени, вони дуже схвально згадували про книги пані Матіос. Якось ще перед новим роком я купила в КС першу-ліпшу книгу авторки, яка у мене пролежала пару тижнів, допоки я за неї випадково взялася. І проковтнула за 2 чи за 3 вечори.

Роман мене надзвичайно вразив… Не знаю чим - якоюсь чесністю, глибиною, над-реальністю зображуваних в ньому подій. При тому, що в романі присутнє те, що я не люблю в літературі - відколи сама стала працювати зі словом, дуже обережно стала відноситися до суржику і діалекту в художній літературі. В моєму особистому сприйнятті, таким речам не місце в художніх творах. Проте у цій книзі Матіос воно все настільки природньо, що, здається, по-іншому й бути не може.

Сюжет я переказувати не буду, лише скажу, що мова йде про криваві 40ві роки на Буковині. Може тому я так сприйняла цю книгу, бо й мою родину зачепила та сталінська машина, і моя мама через те ніколи не вчила українську мову в школі.

Чудовий роман з трьох частин, в якому (не боюся здатися банальною) описані три звичайні, звичні і водночас дуже важливі речі — мудрість людська і горе.

Цікавий ще такий момент: дочитавши цю книгу, я наступного дня, повертаючись з роботи, зайшла в книгарню і купила ще одну книжку Матіос. Біля книгарні розмовляло 3є дядечок, які відразу звернули увагу на те, яку я книгу купила і стали це активно обговорювати.

Ще один момент, який може бути цікавим іншому моєму френду: наш театр отримав нового художнього керівника, і готує прем”єру “Солодної Дарусі”

Чтиво. Часткове. “8. Жіноча мережева проза”

Книга куплена доволі давно, проте як слід прочиталась лише зараз. Точніш, не прочиталась, а визначилось для себе, що читати, а що ні.

Отже:

Мені сподобались і здались вартими уваги

- Шиламила “Без адресата”
- Шиламила “Цап, син сучий” (просто шедевр, перлина цієї книги)
- Тани Флинт “Про зеленый зонтик”
- Тани Флинт “Таня - Тани”

Дещо з Пані Груні. Причому не цілий твір (оповідання) а так, цитатово-уривчасто.

Все.

Книжка вартістю в 40 грн - занадто дорога ціна за 4 оповідання. Цікаво було б почитати “четвер”, який видав Іздрик. Щоб змінити свою думку. Бо “8″ мені здалося графоманством - так, високого класу, проте графоманством. А ідея видавати книжки по ЖЖ - не дуже вдалою.

Все це - моє сприйняття і моя думка.

———

Чтиво. Лариса Денисенко. “Танці в масках”

спочатку мені не сподобалось. занадто багато Ло в книзі. власне, головна героїня - то і є Ло, її характер, її стиль поведінки. вона ж - Шо з “24:33:42″. мабуть, вона була і в “Корпорації ідіотів”. читала так - аби прочитати. проте, як це часто буває в романах Денисенко - останні кільканадцять сторінок - повернули стиль, і, відповідно, сприйняття роману з легкого стьобу на серйозні переживання - в першу чергу за головну героїню. а взагалі, це - жіноча драма, яка може торкнутися всіх - і веселих стьобних, легких на підйом дівчат, і солідних дам, і серйозних ділових жінок. написана суто по-денисенківськи

Ще у мене з”явився новий блог - http://internetessa.com

Вчора ми туди ходити.

Серед зірок у виставі грали Маша Єфросиніна, акторка, що грала Лесю в серіалі “Леся + Рома”, мав бути Горянський (його не було) і на підтанцьовці був Чапкіс (хе-хе, мабуть, виключно задля імені, від лише протанцював три танці, така собі роль без слів).

Дія вистави відбувається в пологовому будинку. Є лікарка (фантастична акторка, ідеальне втілення образу), є її акушерка-медсестра (не менш чудова актриса). І три породіллі - дівчинка-ПТУ-шниця, яка не має куди йти після пологів, жінка (мусульманка? З Грозного), яка народжує вже другу мертву дитину і жінка 42 років, яка все намагається народити хлопчика, бо 5 чи 6 дочок у неї вже є, проте у неї знову очікується дівчинка. В пологовий будинок приїздить така собі крута пані - приводить ще одну дівчину, яка повинна народити їй дитя - сурогатну матір. Отже, понеслося. Виявляється, що та сурогатна мати - вагітна природнім способом від чоловіка крутої пані, який обіцяв кинути свою бізнесменшу, і організував ніби штучне запліднення. Обіцяв та не зробив, бізнесменша це почула, післала його… ніби сурогатна мати вирішує позбутися дитини, лікарка її відговорює. На фоні цього - батько 7ї дівчинки з рушницею приходить в лікарню і вимагає провести зміну статі дитини на генному рівні… ПТУ-шниця народжує хлопчика і тікає…

Далі не буду…

Ідея вистави наступна - кожна жінка, яка є в цій виставі - нещасна. Це і крута пані - вона не може сама народити, це і лікарка, яка давно розлучилася. Це і мусульманка, яка не може народити своєму чоловікові, відповідно та, з якої хотіли зробити сурогатну мати, і акушерка, яка з 63го року живе в кімнатці при лікарні і не має своєї сім’ї… вистава закінчується дуже цікаво - у пані, яка народжує 7му дівчинку почалися пологи, та в якийсь момент родова діяльність припинилася. Лікарі вирішують родити кесарський, а одна з пацієнток вигукує - “як ви не розумієте… вони ж там - все чують. Вона тут наслухалась такого… вона просто не хоче народжуватись жінкою…”

А взагалі все закінчилось добре. Мусульманка усиновила покинутого хлопчика, псевдо-сурогатну матір запросила доглядати за квартирою мати її коханця.

Тепер про виставу.

Я не чекала настільки класної постановки. Трагікомедія з такими поворотами сюжету і вкрапленнями гумору, що зал то реготав від дотепної репліки пані лікарки (”квіти це мені? А ви що не знаєте, що лікарі квітів не їдять!”), то втирав сльози від монологу пані бізнесменши, яка має все - гроші, бізнес. Та не може мати дитину і не має кохання і тепла. Надзвичайно ранимі і водночас сильні жінки - їх просто прекрасно втілили акторки, на жаль, не знаю прізвищ, окрім Єфросиніної.

Вразили ще ефекти - не знаю, яким чином це досягалося: на сцені стояли загородки, затягнені тканиною. І в певні моменти там відображалися різні картинки - як намальовані (мусульманці ввижалося, що з нею розмовляють її ненароджені дітки-янголята), і фотографії і відеозйомки (коли псевдо-сурогатна мати розповідала, як важко їй живеться у великому місті). Таке собі кіно на полотнищі, лише показувалось воно, мабуть, ззаду сцени, бо проектора з залу видно не було.

Зал був повний на 100%, проте далеко не всі купували квитки самі, профспілки забезпечили розповсюдження. Та нехай, яка різниця, лише щоб за виставу було виручено не менше через це.

Загалом, дуже позитивно. Ще - вистава йшла майже три години. І вони всі ці майже три години тримали зал, не розслаблялися на хвилину. Причому - весь акторський склад.

У мене є мрія, що колись моя мова стане такою ж звичною для всіх тих, хто живе у цій країні, якою є мова для громадян Великобританії, Іспанії чи Японії. Що моя донька зможе прочитати переклади світових класиків цією мовою.

А я колись напишу цією мовою не лише наукові, але й технологічні статті – і для паперових видань, і для онлайнових.

Що ініціатива Президента буде зрозумілою і близькою для всіх людей. І у кожній родині з’явиться маленький синьо-жовтий прапорець. Що моя країна – це не буде лише синонімом слів “Чорнобиль” та “Шевченко”. Що це буде країна веселих, гарних, співучих людей.

У мене є мрія. Що нас знову стане 52 мільйони. А сьогоднішній день буде справжнім святом в душі кожного з нас.

З днем народження тебе, моя країно.

Браузери останнім часом перетворилися в чи не в головний додаток, встановлений на комп’ютері. Тому вибір браузера на сьогоднішній день дуже важливий для користувача. Нові версії браузерів стали безумовним кроком вперед у розвитку ринку програм для веб-серфингу.

Нові браузери стали гідною відповіддю один одному в так давно триваючій війні браузерів, а точніше, війні їхніх розробників. А ця війна браузерів, по суті, продовжується, а переможцями в ній є звичайні користувачі, для яких і проводяться всі бойові дії, а перемогами в цьому є нові версії й покращені можливості програм.

Сьогодні на ринку є три яскраво виражених лідери - Internet Explorer, Firefox (Mozilla), Opera. З одного боку, їхній функціонал поступово стає схожим один на одного і мало відрізняється, звичайно ж, окрім яскраво виражених дизайнерських рішень. Так усі три підтримують вкладки, rss, поступово приходять до необхідності підтримки розширень. Захист від фишингу є характерною рисою останніх версій.

Про причини лідерства Internet Explorer і тенденціях ми поговоримо нижче, а поки трохи проаналізуємо ситуацію, що склалася. Відомо, що найбільш популярним браузером у світі є Internet Explorer. Firefox займає друге місце, Opera - всього третє. Хоча любителі Opera вважають цю програму більш надійної, більш стійкої, а її розробники досить справедливо називають її найшвидшим браузером у світі. Однак на мій погляд, Opera є тим прикладом, де розроблювачі злегка переборщили з функціоналом. Так, отут занадто багато усього, однак звичайному користувачу, який тільки переглядає веб-сторінки, а не працює професійно в Мережі, все це не потрібно, більш того, не хахочеться розбиратися.

От і виходить така тендеція - Internet Explorer - за замовчуванням, як тільки людина стала краще розбиратися в комп’ютері чи йому набридли “діри” у Internet Explorer, про які часто пишуть в новинах – ставиться Firefox. А від добра добра не шукають. Безумовно, далеко не завжди буває так, як я написала, це, скоріше мій особистий погляд на речі і на процес знайомства користувачів із браузерами, ситуації бувають всілякі. Однак факт залишається фактом - незважаючи на те, що Opera і стала безкоштовною, і представила вже дев’яту версію свого браузера, вона недотягує до новачка Firefox і тим більше - лідера Internet Explorer. Справедливості заради відзначимо існуючі проблеми з відображенням деяких сайтів у Opera (незважаючи на повідомлення про її проходження тесту Acid2), однак про це варто писати окремий матеріал.

Своєрідним інформаційним приводом для цих думок стало декілька повідомлень. Так ще недавно безперечним браузерним лідером був продукт Microsoft - браузер Internet Explorer.

У лютому 1999 р. частка Internet Explorer складала 64,60%, при 33,43% у Netscape. У червні 2000 р. відповідні цифри дорівнювали 86,08% і 13,90%. Нагадаємо, що Netscape - це перший більш-менш реальний конкурент браузера Internet Explorer, з якого і почалася так звана “війна браузерів”

9 листопада 2004 року з’явилася повноцінна версія 1.0 браузера Mozilla Firefox, що став повільно, але планомірно збільшувати свою популярність.

Відповідно до недавніх повідомлень, частка користувачів Firefox у Європі в липні досягла майже 28%. Аналогічний показник Internet Explorer зменшився до 66,5%. У березні 2007 року частка Mozilla Firefox дорівнювала 24,1%, а роком раніше - 21,1%.

Позитивна динаміка багато в чому виникла в результаті використання нових версій - Firefox 2 і Internet Explorer 7. З усіх установок Firefox у Європі саме друга версія цього браузера в липні використовувалася в 83,2% випадків. У той же час частка останньої, сьомої версії Internet Explorer у загальному числі установок склала усього лише 33,9%. Як наслідок, у локальному порівнянні останніх версій перемогу одержав Firefox 2: його частка в Європі склала 23,1%, у IE7 - 22,6%.

Не дуже відрізняються від європейських і загальносвітові тенденції. 78.84 % - такий червневий підсумок роботи з Internet Explorer. Користувачі навіть не думають відмовлятися від браузера Microsoft - частка браузера в травні складала 78.67%. І нехай популярність Internet Explorer не слабшає, open-source браузер Firefox також не зменшує обороти. У порівнянні з травнем збільшення склало 0.01%, у підсумку - 14.55%.

Таким чином, поки ріст Firefox - очевидний. У цей же час, навряд чи вдасться його розробникам обігнати лідера перегонів - Internet Explorer. Причина більш ніж банальна - Internet Explorer встановлено на всі Windows-комп’ютери. Хоча і з’являються повідомлення про те, що ринкова частка Windows XP скорочується, у червні ця ОС була встановлена майже на 82% усіх комп’ютерів з виходом в Інтернет. А в Microsoft вважають, що до кінця 2008 фінансового року кількість комп’ютерів, на яких встановлена операційна система Windows, перевищить один мільярд одиниць.

Більшість користувачів не готові гратися з різним софтом і працюють з тим, що є, а якщо є готовий браузер, то навіщо шукати щось інше?

Хоча є цікавий момент щодо нової версії Internet Explorer 7.0 - відомо, що її можна поставити тільки після того, як операційна система пройшла перевірку на достовірність. Точних цифр не надається, але напевно цей факт вплинув чи вплине на падіння популярності цього браузера.

Що стосується розробників Firefox - то, напевно, розуміючи сформовану ситуацію з Microsoft-івской гегемонією, вони планують активізувати свою роботу над браузером - компанія Mozilla заявила, що не буде працювати над своїм клієнтом електронної пошти Thunderbird, щоб розробники могли сконцентруватися на Firefox.

Отут варто згадати ще, що на ринок браузерів спробувала вийти Apple зі своїм браузером Safari, соціальний браузер Flock пропонує нові підходи до веб-серфингу, а є ще Slim Browser, Avant Browser, не будемо забувати про Maxthon. Але про це - теж пізніше, коли вийдуть тести цих браузерних новинок.

Саме цікаве у всьому цьому наступне: що нове запропонують нам розроблювачі браузерів в епоху веб 2.0? Поки тільки flock задумався про серйозну зміну свого функціоналу, а лідери браузерної трійки поки задовольняються класикою. Однак очевидно, що новий виток війни браузерів, можливо, буде ознаменований функціональними новинками. Якими - час покаже.

Донедавна я думала, що для цього є лише одна причина - а саме ось така: дурний вияв інтелігентності. Якщо я, викладач вузу, журналіст, який любить і поважає українську книгу і літературу, і який може собі дозволити тратити на книги гроші, не буде це робити, тоді хто ж… Може звучить по-дурному, тим не менш ось такий собі власно-визначений податок на літературу.

А ось недавно подумала, що, виявляється, є ще одна причина такого рішення. Журналістика, в яку я потрапила більше 4х років тому і застрягла тут, можна сказати, забрала у мене українську мову. Навіть книжки я пишу російською. Так, це специфічні книжки, специфічний ринок, і т.д. Якщо ще 5 років тому писемне мовлення для мене було виключно українським, то зараз це - лише російська. На автоматі. Ті, хто мене читає давно в ЖЖ, знають це - україномовний ЖЖ 2002-2003 років змінився на російськомовний зараз

Так от. Мабуть, це і є друга причина, по якій я купую книги українською. Якщо так сталося, що доля майже не дає мені можливості писати українською, то я буду хоча б читати цією мовою і своїми заробітками підтримувати україномовних авторів. Може це виглядає по-ідіотськи, але ось так у мене.

(копія мого посту з ЖЖ)

Є автори, яких я купую завжди. Лариса Денисенко () відноситься саме до таких авторок. Дуже легкий роман про такий собі … не те, щоб любовний - життєвий трикутник: син 24 років, батько 42 років і кохана жінка батька - 33 років. Знайомство, недовіра, спілкування, зближення. Все дуже цнотливо, що не дуже характерно для суч.укр.літ., тим не менше, дуже гарно, легко написано. Цікаво було ловити деякі епізоди з ЖЖ авторки, ось наприклад цей

А ще мені здалося, що головна героїня - Шо - це автопортрет Лариси. Власне, ми спілкувалися раза три, всі попередні книги у мене з автографом авторки, але таке стійке відчуття у мене було буквально після перших сторінок роману.

Гарне, легке, приємне чтиво, як завжди, не без філософських вкраплень, якими дуже майстерно приправлений текст

Так коротко, бо читалося воно давно, а руки дійшли записати лише зараз.

“Корпорація ідіотів”

“Кавовий присмак кориці”

Новина дня в Українському Інтернету, від якої втомилися всі користувачі, що більш-менш стежать за подіями в країні, зокрема, у ІТ-сфері – відкриття блогу одного з лідерів “Народної самоооброни” Юрія Луценка. Про це написали ВСІ. Ще б - настільки відомий політик вийшов в онлайн, більш того, пообіцяв спілкуватися з відвідувачами свого блогу. Піар, яким було обставлене відкриття щоденника, був організований по вищому розряду, власне, реакція журналістів і блогерів послідувала негайно. Правда, Юрій Віталійович трохи розчарував користувачів, відкривши блог не на загальновідомому сервісі “Живого журналу”, а на своєму власному сайті. Кількість коментарів до першого запису наближається до трьох сотень, однак не видно, щоб пан Луценко жадав спілкування з Інтернет-користувачами. У коментарях уже засвітилися користувачі, що назвали себе іменами інших українських політиків і відомих людей, серед них є і ніби-то Віктор Янукович, і Юлія Тимошенко. Коментарі досить одіозні, цікаві і далеко не завжди коректні. Однак відповідей пана Луценко там практично немає. Хоча на прес-конференції, присвяченій відкриттю щоденника, Луценко пообіцяв, що його щоденник буде націлений “не на результати виборів, а на інтелектуальну дискусію”. У коментарях до першого запису є парочка відповідей користувача з ім’ям Юрій Луценко, однак тих коментарів всього декілька, вони губляться в загальній кількості. Блогерство – нова мода серед українських політиків, якій поступово починають слідувати все більше і більше представників українського бомонду. Природно, користувачі Інтернету читають ці щоденники, сподіваючись на неформальне спілкування з лідерами політичного життя країни, однак останні, схоже, не дуже готові відповідати на незручні запитання, декларуючи при цьому зовсім протилежне.

Ще одна цікава подія, що стосується Інтернету і політики, відбулася днями – вперше кандитати на президентську посаду США від Демократичної партії провели онлайнові дебати, в ході яких вони відповідали на відеопитання, прислані через Інтернет. Організаторами дебатів стали телеканал CNN і сервіс відеохостингу YouTube. Незважаючи на те, що організатори дійства відібрали 30 питань з майже двох тисяч, дебати пройшли дуже цікаво. Виборці одержали практично повний контроль і на свої власні очі могли бачити, як їх майбутнім обранцям приходиться торкатися самих “незручних” тем. Відповідаючи на відеопитання, кандидати в президенти почували себе не у своїй тарілці й відмазатися звичайними “розмитими” політичними відповідями в них у більшості випадків не вийшло.

От як охарактеризував тенденцію використання подібних заходів радник одного з кандидатів Джо Тріппі: “До епохи телебачення було важливо, як звучить голос кандидата, потім – який його імідж, тепер же ми занурюємося в середовище, де справжність стає головним гарантом успіху, тому що нинішні технічні можливості дозволяють легко відокремлювати реальну сутність політика від створюваного ним образу”.

Також кандидати в президенти США завели собі персональні сторінки на сайті MySpace, такий канал існує на YouTube, претенденти дають інтерв’ю кореспондентам Second Life.

Цікаво, чи готові наші політичні лідери відповідати на питання в такому прямому ефірі? Писати не у своєму блозі, а в ЖЖ? Хоча в ЖЖ багато хто з них пише, це вірно, однак не сильно прагнуть вступати в дискусії з незручними темами.

Американські дослідники вважають, що 2008 рік стане рекордним по кількості американських громадян, для яких Мережа стане основним джерелом інформації про передвиборні заходи і політичні новини. А деякі навіть заявляють, що Інтернет може привести в Білий Дім незалежного кандидата.

Ясна справа, що в Україні такого не буде. Хоча б тому, що в нас всього 10% населення користаються Інтернетом. Ці вибори в порівнянні з березневими 2006 року явно демонструють, що політики йдуть у Мережу. Хоча тенденція блогероманії є обнадійливою. Тільки от хочеться, щоб це були дійсні блоги - з дискусією. І відповідями на незручні коментарі. Хоча сумніваюся, що політики-блогери на це підуть. По одній причині – через ті ж 10%. Занадто малий відсоток електорату, щоб на нього от так бездарно витрачати час. Може років через 5-10…

Оригінал російською - в моєму блозі на “Лізі”