Чтиво. Ю. Андрухович. “Таємниця”

Я багато чула про цей роман ще до того, як він потрапив мені у руки - досить випадково, суто по-чернівецьки, я його купила у магазині румунської книги. Потім мав прийти настрій. А коли настрій прийшов - він уже не відпускав, протягом п”яти днів більш як по годині ковталося по 100 сторінок і від того відчувалась величезна насолода.

Власне, інтрига роману у його появі. Як стверджує сам пан Андрухович, у 2004 році у Берліні його попросив про інтерв”ю один німецький журналіст. Інтерв”ю, з якого буде зроблено потім літературний портрет самого Андруховича. Згодом журналіст дивним чином загинув, а Андрухович вирішив видати всі розмови із тим загадковим журналістом у вигляді роману.

Такий собі роман у вигляді величезного інтерв”ю чи не на 500 сторінках. А насправді - це чи не найкращий з тих що я читала (читала, правда, мало) описів епохи 70х-80х років. Портрет часу, записаний словами його свідка. Його талановитого і мудрого свідка, записаний також дуже гарно, літературно і захоплююче. Така собі новітня історія України в погляді з середини. Читається напрочуд легко, захоплююче. Може тому, що я частково застала цю епоху. А ще й тому, що ніколи не вдавалось почитати про те, як це починалось, кінець 80х, національна ідея. Та й як вмирав совок, як стають поетами і письменниками. Багато про що. Бомонд, з яким я ніколи не стикалась. Галичина, частиною якої я завжди себе вважала, хоча народилась тут, на Буковині. Та й, власне, Україна. Не така, до якої звикли. А ще - чи не найважливіше для мене - Львів. Такий, як я люблю. Такий, як мені вдавалось рідко його відчути. Зате коли вдавалось, це… це було просто надзвичайно. Це кохання у нас з Андруховичем спільне…

Чудовий роман, читається дуже легко і дуже рекомендую.

А ще - така собі іронія долі: 25 травня, коли я буду у Києві, Андрухович приїздить на презентацію “Таємниці” у Чернівці. І нікому буде для мене взяти автограф.

Це - третя книга Андруховича, яку я прочитала. Попередні дві: “Рекреації” і “Перверзія”